На минулому тижні Верховна Рада підтримала чотири закони щодо декомунізації України. Документи викликали неоднозначні відгуки як у середині країни, так і поза її межами. Втім, проголосовані депутатами зміни не є чимось новим у світі. В тій чи іншій мірі подібні кроки в юридичній площині були зроблені в країнах східної Європи. І символи комунізму, так чи інакше, заборонені в Угорщині, Молдові, Латвії, Грузії, Литві, Польщі, Чехії, Естонії…
Про те, як рішення щодо заборони комуністичної символіки втілювалися у Литві в інтерв’ю УНІАН розповів голова неформальної групи друзів України в Європейському парламенті, віце-президент групи Альянсу лібералів та демократів ЄП Пятрас Ауштрявічюс (Литва).
___________________________________________________
Як аналогічний українському закон, ухвалений після повернення незалежності, виконується в Литві?
Був випадок, коли іноземець із Західної Європи зайшов у бар у футболці з червоною зіркою і якимось надписом. Це помітили і викликали поліцію, яка йому пояснила, чому він неправий…
Ми постраждали як від націонал-соціалізму, так і від більшовизму-комунізму. Тому у нас є історичне право вимагати від себе та інших поваги до нашої історії.
Нехай хто-небудь спробує пройтися Берліном зі свастикою, я хотів би побачити цю нещасну людину. Чому ж ходити у червоних зірках по Вільнюсу?
Свою ціну ми вже заплатили. Тому маємо право вимагати розуміння і поваги наших законів. Якщо не ми, то цього ніхто не зробить.
Як в вашій країні пройшла декомунізація? Чи складно було її провести? Наскільки ефективним став цей процес?
З практичної точки зору, цей процес був достатньо ефективним, тому що основні пам’ятники були демонтовані дуже швидко, і були окремі місця, до яких звозили радянську символіку. Потім було ухвалено рішення створити відкритий музей, де можна побачити не тільки символи та пам’ятники, але почитати біля кожного з них пояснення, що значить той чи інший монумент: ким був цей діяч, що він зробив… Такий собі короткий історичний курс.
Люди, особливо молодь, не знають нічого, і така пояснювальна «записка» до кожного з пам’ятників – це чудово. Коли ми розповідаємо своїм дітям про радянський устрій - це одне, але коли ти ведеш їх до музею, де стоїть не тільки Ленін чи Дзержинський, але й вагон, в якому вивозилися люди до Сибіру – це має вже інше значення.
Думаю, що і в Україні можна було б створити такий музей.
Я хотів би, щоби радянський устрій був тільки в музеї, але, на сьогодні, ми його бачимо в Росії, він повертається політичними рішеннями, хоча і належить музейній історії. Тому важливо, щоб Україна стала державою, яка була б в списку країн, де декомунізація вже пройшла і стала частиною музейного фонду.
Ви відвідували цей музей у Литві?
І не раз. З синами, дружиною, привозив іноземних гостей. Їм цікаво. На території цього музею навіть є їдальня із залізними тарілками радянських часів, з алюмінієвими виделками та ложками, гранованими стаканами, горілкою та оселедцем. Треба показувати людям це «багатство» радянського суспільства.
Як сьогодні у Литві ставляться до порушників антикомуністичного законодавства?
Бувають випадки, коли доходить до кримінального переслідування, розбираються в судах. Я не скажу, що це трапляється кожного місяця, раніше було більше, але потім люди зрозуміли, що не варто ставити себе під загрозу, тому що є органи, які наглядають за дотриманням цього закону.
У нас до цього часу ще точиться дискусія щодо чотирьох пам’ятників на мосту в центрі Вільнюсу (на Зеленому мосту у Вільнюсі розташовані скульптурні групи у стилі соціалістичного реалізму - «Учнівська молодь», «На варті миру», «Сільське господарство», «Будівництво та промисловість»). Нова влада обіцяє, що вони будуть демонтовані. А 11 березня, на День відновлення незалежності, були зняті радянські символи з основного мосту у Каунасі. Вони були публічно демонтовані і будуть відвезені в музей. Ці символи відходять, і люди за ними не плачуть.
Що стосується українського закону, він є своєчасним чи запізнілим?
Він є неминучим. Неминучим для багатьох країн, особливо для тих, які постраждали як від націонал-соціалізму, так і від комунізму та більшовизму. Тому я це бачу як логічний крок у бік декомунізації суспільства.
Треба розуміти, що цей процес не відбудеться відразу. І це потрібно робити цивілізовано і публічно. В цьому полягає сам урок історії.
Україна має власну спадщину, свої лідерів, політичних та культурних діячів, іменами яких можуть бути названі вулиці чи площі. Також велике значення має чіткий графік: коли і де будуть змінені назви, демонтовані пам’ятники.
Ще раз зазначу, це потрібно робити з обговоренням та залученням суспільства, а не вночі. Ось, я читав, що у Харкові невідомі вже знесли деякі пам’ятники. Але це треба робити публічно за участю місцевої влади, молоді, вона повинна зрозуміти момент змін, зрозуміти, чому це відбувається. Це не варварство чи реваншизм, це просто результат внутрішньої зміни суспільства, і людям потрібно пояснювати, чому це робиться. В Литві ці пам’ятники знімалися саме таким чином.
Пам’ятники треба зносити публічно за участю місцевої влади та молоді
Лише демонтаж пам’ятника вождю революції не завжди означає декомунізацію суспільства. Головне, щоб люди були частиною цих змін. Це важливо. Вони повинні стати вільними від радянської совкової ідеології.
А яким чином слід діяти відносно символіки часів другої світової війни? Маю на увазі нагороди ветеранів із радянською символікою?
Ці нагороди отримані за особисті заслуги. Навіть якщо ветеран надіває ці ордени декілька разів на рік, ми не бачимо в цьому проблеми. Є дати, які всім зрозумілі. Треба дотримуватися прагматичного підходу.
Але якщо людина свідомо підіймає над будинком червоний прапор, то це вже інше.
Ірина Сомер
УНІАН, 14 листопада 2015
