ООН прогнозує, що до 2100 року в Україні залишиться 15 млн населення

"ООН прогнозує, що до 2100 року в Україні залишиться 15 млн населення. Чи зможе країна існувати?.. Це буде бідна країна", - експерт Василь Воскобойник

Президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник розповів про масштаби демографічної кризи, що загрожує Україні, та поділився думками, як залучати трудових мігрантів та повертати біженців.

Нещодавно в Міністерстві економіки повідомили: аби забезпечити щорічне зростання економіки України на 7 відсотків до 2030 року, державі необхідно додатково залучити 4,5 мільйонів працівників. Якщо у 2021 році офіційний ринок праці нараховував 11,5 млн робітників, то минулого року ця цифра зменшилася до 9 мільйонів.

Невтішний прогноз озвучила і заступниця міністра соціальної політики Дарія Марчак – до 2025 року в Україні може залишитися всього 25 мільйонів людей. Через це досить гостро стоїть питання залучення трудових мігрантів з інших країн, які б допомогли тримати на плаву виснажену війною економіку України та відновлювати її після війни.

Президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник в інтерв’ю розповів, як слід удосконалити існуючу міграційну систему в Україні для подолання гострої демографічної кризи, та які фактори сприятимуть поверненню з-за кордону українців, що виїхали від час повномасштабної війни.  

Це гарне питання, але перш, ніж на нього відповідати, потрібно зрозуміти – а в якій саме галузі економіки ми хочемо залучати трудових мігрантів, на яких умовах, на який час? Як довго вони у нас будуть перебувати? Чи готові ми до того, що до нас будуть їхати люди зі своїми родинами, чи готова наша система соціального захисту, що до нас, можливо, приїдуть люди зі своїми родинами, де один буде працювати, а в нього буде жінка, яка сидітиме вдома, і в нього ще буде 5 чи 8 дітей? На всі ці питання повинна відповісти державна міграційна стратегія нашої країни, яку потрібно переглянути. У нас є міграційна стратегія, яка була підготовлена ще у 2017 році, але вона зараз не відповідає вимогам часу.

І для того, щоб відповідати на всі ці питання, потрібно звертатися до науковців, які могли б розпланувати, дефіцит яких спеціальностей у нас буде у найближчі 5-10 років. Також потрібно порахувати, у скільки грошей нам буде обходитися залучення трудових мігрантів.

Нам потрібно зрозуміти в дійсності, які країни будуть для нас більш цікавими. Бо в нас досить серйозна, парадоксальна ситуація – вже лунають думки про те, що сюди заїдуть натовпи сирійців, і що ми з цим будемо робити. Але ці люди просто не знають фактів. Насправді до війни Україна знаходилася на 15 місці в світі по залученню трудових мігрантів. Сирійці і зараз до нас їдуть, до нас їдуть і мешканці країн Середньої та Центральної Азії, до нас так само їдуть люди з Афганістану і люди з Європи. Ми – країна, яка залучає людей. Але чіткої відповіді, звідки ми будемо брати людей станом на зараз, в мене немає.

У випадку залучення іноземців, які заходи матиме здійснити влада для їх адаптації та інтеграції в українське суспільство? Чи є країни, чий законодавчий досвід в цьому питанні був би корисний Україні?

В травні минулого року я запустив проєкт "Візія-2033". Його мета – збереження та розвиток трудових ресурсів України, і головне завдання – знайти відповіді на три питання.

Питання перше – яким чином ми зможемо повернути українців, котрі знаходяться за кордоном? Питання друге – що ми, як держава, повинні зробити, аби зменшити обсяги трудової міграції з України, котра буде серйозно підсилюватися після закінчення військових дій? І третє питання – яким чином ми створимо умови для залучення трудових мігрантів та талановитих людей з усього світу в Україну?

В рамках цього проєкту я провів низку досліджень, і одне з них продемонструвало, що найбільш цікавим для нас є досвід таких держав, як Нова Зеландія, Австралія, Німеччина та Польща. Так ось, по всім ним ми дійшли головного висновку – держава повинна чітко створювати правила гри в питанні міграції. Це не потрібно віддавати на поталу бізнесу, коли бізнес буде везти кого захоче, звідки захоче тощо. Інакше ми повторимо приклад Росії, де люди просто приїжджають, не інтегруються, йде велике навантаження на систему соціального захисту, люди не забезпечені навіть нормальними правами.

Другий момент – кожен роботодавець, який буде займатися залученням трудових мігрантів, повинен в тій чи іншій мірі сертифікуватися, тобто держава повинна розуміти, хто саме залучає сюди людей. Бо якщо це фірма-одноденка, котра буде використовувати Україну як місток для нелегальної міграції до країн Європи, навіщо це нам потрібно?

Окремо – це введення так званої системи балів, котрі дають людині можливість заїздити чи не заїздити сюди. Тобто ми оцінюємо, хто нам взагалі потрібен. Нам потрібні, наприклад, інженери зі знанням англійської мови, з певним дипломом, вони будуть працювати там-то. Тоді ми зможемо дійсно контролювати трудову міграцію.

Але перед тим, як це все робити, потрібно зробити головний висновок – взагалі, яку економіку ми будуємо, хто нам потрібен? Ми всі йдемо в сільське господарство, неавтоматизоване, будемо працювати виключно руками? Ну, давайте завозити найдешевших працівників з найбідніших країн світу. Але чи дасть це користь нашій країні? Ні.

Будемо будувати велику країну, яка буде розробляти космічні кораблі? Тоді давайте залучати з усього світу інженерів, давайте ставити відповідні вимоги до цих людей. Або ми йдемо тим шляхом, що ми вирішили стати Меккою для розробників ІТ-продукції? Давайте тоді робити ставку, відповідно, і на країни, і на вимоги до цих людей. Нам потрібно розуміти, що ми будемо будувати, яку країну.

Потрібно зрозуміти одну просту річ: ми знаходимося в стані демографічної катастрофи – не кризи, а саме катастрофи. У нас близько 6 мільйонів людей зараз знаходяться за кордоном, близько 5 мільйонів внутрішньо переміщених осіб, які після відкриття кордонів – якщо вони побачать, що у них немає власного житла, немає нормальних умов для існування – чи поїдуть вони на звільнені території, де все знищено, чи поїдуть за кордон?

У нас ситуація, коли потрібно чітко визнати – після закінчення воєнних дій у нас не буде стрімкого економічного злету, і це, відповідно, призведе до трудової міграції з України. У нас Міністерство освіти може під час проведення екзаменів змінити умови вступу – у нас буде посилюватися освітня міграція з України. Якщо ми говоримо про майбутнє, яке, м’яко кажучи, зараз непрогнозоване, чи це буде втримувати людей всередині країни? Ні. І, на жаль, ми приходимо до висновку, що скорочення населення – це даність, ми цього не уникнемо. Тоді з’явиться питання не лише в тому, хто буде працювати в Україні, а хто буде споживачем товарів та послуг, вироблених в Україні?

І як остання теза – прогноз ООН до 2100 року свідчить, що в Україні залишиться 15 мільйонів населення. 15 мільйонів на цю територію – чи вистачить цього, чи зможе країна існувати? Мені здається, існувати буде, але це буде бідна країна.

Для того, аби змінювати ситуацію на краще, потрібно дійсно думати про те, яким чином ми повернемо українців, скоротимо обсяги трудової міграції з України і будемо залучати трудових мігрантів з інших країн.

Трудові мігранти з інших країн не вирішать усі наші питання, але це один з кроків, який може зменшити нестачу робочих рук.

Хотів би одразу привернути увагу до досвіду Польщі. Польща у 2004 році вирішила побудувати свою міграційну стратегію на тому, що вони залучатимуть людей виключно з шести країн: Молдови, України, Білорусі, Вірменії, Грузії та Росії. Найбільша частка іноземців, які зараз знаходяться в Польщі – це українці. Так ось, програма була запущена у 2004-2005 роках, у 2011 році Польща видала перші 170 тисяч запрошень для українців на роботу. У 2017 році ця кількість сягнула 1,7 мільйонів запрошень для українців. Це – довготривала державна стратегія, яка в Польщі дійсно спрацювала. За деякими оцінками, в Польщі зараз знаходиться близько 2 мільйонів українців, які генерують до 1 відсотка ВВП.

Тобто ви стверджуєте, що необхідно вже зараз будувати стратегію, щоб трудові мігранти захотіли приїхати в Україну, маючи певний рівень доходів та умов для життя…

Я б сказав, що це потрібно робити не сьогодні, а ще на вчора. Бо, уявіть собі ситуацію – у нас закінчилася війна, наприклад, завтра перемога, ми на кордонах 1991 року. Захід говорить: "Ми готові інвестувати у відбудову України", - а робочих рук немає.

Ось це величезна проблема, бо у нас буде відкрите віконце для відбудови, коли ми будемо в центрі уваги, коли в нас будуть інвестувати гроші з усього світу. Це приблизно 3-5 років. Якщо за ці роки у нас не буде робочої сили - робимо дуже неприємні для нас висновки.

На повернення українців впливають лише чотири фактори. Перший фактор -  це, зрозуміло, безпека. Закінчиться війна, і люди розумітимуть, що можна повертатися. Але щоб поверталися не лише люди загалом, а саме активні, підприємливі люди, які вже знайшли роботу, соціалізувалися, у яких діти вже навчаються у школах, вишах, їм потрібно тут запропонувати, по-перше, роботу – але роботу не як фізичний процес, а як процес, що винагороджується грошима.

По-друге, це інфраструктура, яка дозволить безпечне, нормальне життя – школи, лікарні, дороги тощо. Третій момент – це житло. Якщо подивитися на обсяг зруйнованого житла на окупованих або звільнених територіях, це жах.

Що може зробити держава? Ми не зможемо конкурувати за рівнем заробітних плат. Наприклад, на 2032 рік, за оцінками Мінекономіки, у нас ВВП повинен сягнути 262 мільярдів доларів. В той самий час Польща очікує, що на початку 2030-х років вони вийдуть на ВВП у 1 трильйон доларів. А що це таке? В 4 рази вищий ВВП означає, що набагато вищими будуть заробітні плати, соціальні стандарти, пенсії, буде вищий рівень життя. Для того, щоб всього цього досягти, не потрібно чекати 10-20 років в Україні - можна просто взяти квиток на літак і за кілька годин бути у Варшаві, у зовсім іншому світі. Тобто конкурувати по заробітних платах ми не зможемо.

Чи зможемо ми конкурувати по інфраструктурі, комфорту життя? Я думаю, що це теж буде великою проблемою.

І тоді у нас з’являється третій інструмент, який дійсно дозволить повертати українців – це соціальне житло.

Що це таке? Давайте говорити відверто: середньостатистична родина в Україні дозволити собі купити житло в тому місті, де мешкає, не може. Житло у нас для людей недоступне. Всі іпотечні програми розраховані на, приблизно, 20 років, а в нас колись було хоча б 10 спокійних років в Україні? Якщо не було, то іпотеки тут теж не існує.

І ось тут держава повинна власним коштом будувати житло і здавати людям у довготривалу оренду, яке буде коштувати, умовно кажучи, оплату комуналки і зверху ще якісь гроші. Це житло не повинно переходити у власність людини. Але людина повинна мати можливість дожити до кінця своїх днів у цьому житлі.

Якщо це буде, то це буде дуже потужним інструментом повернення українців. Чому? Бо так само, як українці не можуть собі дозволити купити житло в Україні, вони не можуть купити собі житло за кордоном. Але при цьому, наприклад, німецький уряд започатковує програму, щоб до 2030 року забезпечити соціальним житлом навіть безхатченків. І нам потрібно вигадувати нетривіальні кроки. Я розумію, що, наприклад, в центрі Києва  соціального житла не буде – там люди, які заробляють достатньо грошей, зможуть його купити.

Але без масової побудови соціального житла я не бачу серйозних аргументів для масового повернення українців. Це те, чим держава може завантажити, власне, економіку, створити величезну кількість робочих місць і в той же час дозволити людям розраховувати на власний куточок. Бо коли мова йде про іпотеку, одразу можна забувати про дітей. Ну яка родина може брати житло в іпотеку і заводити дітей, бо потрібно, щоб обидва працювали? Це ціла купа проблем, над якими потрібно працювати.

Поки буде розроблена нова міграційна стратегія України, ми разом з командою науковців підготували законопроєкт "Про удосконалення процедури працевлаштування іноземців в Україні". Його мета – створити правову основу для збільшення привабливості України для іноземців, яких потребує наша економіка.

Він, зокрема, передбачає запровадження єдиного документу. Зараз, щоб іноземець у нас працевлаштувався, йому потрібно отримати дозвіл Державної служби зайнятості, а від консульських установ отримати візу. Коли людина заїжджає сюди, вона повинна звернутися до Державної міграційної служби і отримати посвідку на проживання. Тобто людина, аби працевлаштуватися, повинна контактувати з трьома різними органами владами. Ми пропонуємо запровадити єдиний документ, який дозволятиме, отримавши дозвіл на роботу, одразу отримати і дозвіл на проживання.

Друга новація – люди, які шукають роботу в Україні, після отримання дозволу з боку Держслужби зайнятості повинні протягом трьох місяців заїхати в Україну і підписати контракт з роботодавцем, інакше дозвіл анулюється. Насправді, від того моменту, як людина отримала дозвіл, їй ще потрібно отримати безпосередньо візу до України і візу через третю країну, аби заїхати сюди – літаків же прямих немає. І все це розтягується у часі. Тому ми пропонуємо вдвічі збільшити цей термін – з 90 до 180 днів.

Третій момент. На жаль, може статися така ситуація, що людина приїхала працювати в Україну, а підприємство рознесла ракета. І тоді Держслужба зайнятості має анулювати дозвіл на працевлаштування. Виходить, що іноземець повинен залишити країну, але він вже приїхав і готовий тут працювати. Тому якщо дозвіл на працевлаштування скасовується з вини роботодавця, то доцільно буде не анулювати можливість людини знаходитися в Україні, аби вона протягом двох місяців знайшла роботу. Не знайшла за два місяці роботу - тоді виїжджає.

Четвертий момент: найбільш цікаві для нас іноземці – це студенти, які в нас навчаються. Вони більш-менш знають наш менталітет, країну, вони навчалися за нашими освітніми програмами, і, зрозуміло, що Україна зацікавлена, аби вони тут лишилися, Тому ми пропонуємо після закінчення навчання в Україні надати іноземцю право протягом 9 місяців шукати роботу без дозволів Держслужби зайнятості. Тобто знімаються бюрократичні перепони.

Останнє – якщо людина з Євросоюзу хоче у нас працевлаштуватися, їй не потрібно отримувати якийсь дозвіл, бо ми все одно йдемо до ЄС, ми хочемо, щоб нас там приймали, давайте і європейців так само приймати тут.

Катерина Жирій

УНІАН, 25 липня 2024