Хвиля призначень іноземців на вищі державні посади в Україні – явище, не бачене з часів пролетарської революції початку ХХ століття. При цьому тоді, у 1917 – 1918 роках, вважалося, що коли революція пролетарська, класова, то такі моменти, як національність чи громадянство (підданство) ролі не відіграють.

Перший етнічний українець на посту Першого секретаря ЦК КПУ з’явився лише у 1953 році – і це сприймалося значною частиною суспільства як норма.

Однак зараз інша ситуація: тоді на повістці денній стояло розширення наступу на основи старого світу і мрія про велику всесвітню державу трудящих (“Чтобы в мире без россий и латвий жить единым человечьим общежитьем”,  - як писав Володимир Маяковський). Сьогодні ж стоїть завдання (принаймні, воно декларується) адаптуватися до євроатлантичних цивілізаційних норм і при цьому зберегти свою самобутність та ідентичність.

Чи сприяють цьому призначення іноземців на високі державні посади?

Перший аспект, на який звертається увага: подібного роду космополітизм сприймається значною частиною суспільства як виклик самому суспісльству. Невже у країні з 42 мільйонами населення, переважно освіченого, з високим рівнем IQ, немає достойних? Адже за останні 23 роки з’явилися люди, що отримали дипломи провідних світових університетів (Сорбони, Гарварду, Кембріджу, Оксфорду, Стенфорду тощо), мають досвід роботи в іноземних корпораціях, досягли успіхів. Більше того – вони й політично лояльні (підтримували Майдан, виступали з критикою на адресу Януковича тощо). Чим пояснюється така недовіра до українських фахівців?

Чимала кількість професіоналів через персональний конфлікт з тими чи іншими людьми у владі не можуть претендувати на те, щоби очолити важливі напрямки. Мова йде про багатьох із тих, хто ще вчора стояли на Майдані, але не знайшли себе у новій системі влади. Фрондерство та підкилимна боротьба змушують робити ставку на “іноземних фахівців”, а не на “своїх”: іноземці точно не будуть втручатися у хитросплетіння амбіцій та інтриг. А заодно “облагородять” політичний процес. А, у крайньому випадку, іноземцями можна буде пожертвувати, заодно списавши на них відсутність змін – наприклад, через неготовність експатів ефективно працювати в українських реаліях і зняти з себе відповідальність. Так, принаймні, думають автори ідеї щодо запрошення “варягів”.

По-друге, звертається увага на професійну сторону питання. Невже в Україні немає фахівців того профілю, на який запрошують іноземців? І чи дійсно у їх портфоліо такий солідний список перемог і досягнень? Скажімо, Александр Квіташвілі не має профільної медичної освіти. Міф про його надзвичайний внесок в справу реформування медицини у Грузії легко спростовується оцінками міжнародних організацій, які не важають грузинську реформу медичної галузі успішною чи еталонною. Якщо вже дійсно потрібно було запрошувати у Міністерство охорони здоров’я іноземця – то чому не представника Молдови, країни, яка провела найуспішнішу медичну реформу?

Та ж ситуація – з Айварасом Абромавічусом. Якими є досягнення у справі реформування ввіреної йому галузі? Більше того: чи має він за спиною досвід реформаторської роботи в системі державного управління? Чи того, що він є приятелем одного впливового українського бізнесмена, достатньо для претензій на міністерський пост?

Призначення Михеїла Саакашвілі главою Одеської обласної державної адміністрації взагалі викликає подив. І не тому, що колишній президент суверенної держави (нехай і нинішній політемігрант) погодився на скромну роль керівника області в іншій державі, і, навіть, не тому, що його ж Батьківщина, Грузія, оголосила свого екс-очільника у міжнародний розшук за розтрату 5 мільйонів доларів. І, навіть, не тому, що інше звинувачення на його адресу, за яке Тбілісі також вимагає екстрадиції Саакашвілі – перевищення владних повноважень по справі про розгін протестної акції – виглядає дивною сторінкою у біографії чиновника для країни, рани якої після останніх спроб тирана розігнати акції протесту іще не загоїлись. Просто, Саакашвілі ніколи не зможе стати “своїм” для більшості одеситів – які би дифірамби не співали йому ті, хто вже бачать себе на посадах у системі ОДА. А Одеса у цьому сенсі дуже жорстке місто, з чіткою системою розпізнавання “свій” – “чужий”. Я, скажімо, не вірю, що Саакашвілі ініціюватиме повторну перевірку обставин трагедії 2 травня 2014 року. Так само, як не вірю у те, що йому вдасться навести лад у приватизаційних процесах чи на митниці. Хоча – дай Боже. Хотілося би помилятися.

По-третє, виникають питання із прискореною формою надання українського громадянства. Віктор Ющенко свого часу знецінив звання Герой України, порушуючи статут нагороди і нагороджуючи тих, хто не мав права на цю нагороду згідно зі статутом (скажімо, Степана Бандеру). Зараз ми бачимо, як влада нівелює інститут громадянства, оформлюючи громадянтво України протягом однієї ночі. У випадку зі згаданим мною Айваросом Абромавичусом виявилося, що у нього залишилося і литовське громадянство, що суперечить українському законодавству. Я не здивуюся, якщо подвійне, а то й потрійне громадянство існує і у інших “назначенців” (до Саакашвілі питань немає – нинішній президент Грузії Геогрій Маргвелашвілі вже підтвердив факт відмови Саакашвілі від грузинського громадянства і назвав цей крок “нерозумним та необдуманим”).

Запрошення іноземців на відповідні керівні посади в Україні неодмінно викликає паралелі з літописною легендою про призвання на Русь варягів на чолі з Рюриком: “Земля наша велика і щедра, а порядку в ній немає. Прийдіть і володійте нами!” Те, що протягом наступного століття варяги цілковито змінили структуру влади, розширили кордони Русі, започаткували нову династію і дали поштовх новим соціально-економічним та політичним процесам, навряд чи є виправданням для нинішньої ситуації. Наталя Яресько аж ніяк не подібна на княгиню Ольгу, а Джаба Ебаноідзе – на князя Ігоря.

Тим більше, що “варягізація” України аж ніяк не є синонімом (чи навіть передумовою) реформ. Лешек Бальцерович у Польщі провів реформи за шістнадцять місяців. Для цього йому не були потрібні ні “варяги”, ні президентський пост, ні інші спецефекти. В Україні пішов другий рік перебування при владі президента Порошенка, рік офіційно проголошеного ним курсу на реформи. І що, синку, помогли тобі твої варяги? – так і хочеться перефразувати Гоголя.

Ми спостерігаємо повернення в Україну практики середньовічного “мандрівного лицарства” (лицарі, що наймалися на службу до монархів, з легкістю переходячи з держави в державу і колекціонуючи сюзеренів) та взяття під свою опіку монарха-вигнанця, якого прогнали з батьківщини, а після визнання васальної залежності - наділення його територією “в кормління”. Можливо, це є проявом одного з моментів концепції “Нового Середньовіччя”, дуже популярної на Заході.

Тоді маємо зізнатися собі, що “варягізація” – це не крок в сторону сучасної Європи (бо Європейський Союз, будучи по суті політичною транснаціональною корпорацією, не дозволяє собі запрошувати менеджерів з інших країн для управління національними підрозділами). Це крок в сторону Священної Римської Імперії з її складною середньовічною системою васальних і ленних стосунків, і до сучасного Європейського Союзу ця система не має жодного відношення.

“Какое, милые, у нас тысячелетье на дворе?” – писав Борис Пастернак у 1917 році. Досі актуально...

До речі, з нетерпінням чекаю наступних розслідувань Сергія Андрушка, адже він тепер просто зобов’язаний встановити, скільки громадянств в очільників нашого уряду. Потрійне громадянство «реформаторів» уже стає неконституційною нормою для українських чиновників… Але чомусь мені здається, що у декого з урядовців може бути куди більше паспортів. Отож, чекаємо продовження розслідування. 

Кость Бондаренко, фонд «Українська політика»

УНІАН, 1 червня 2015